Було 10 квітня. 5 днів до Великодня і 4 дні до запланованого виїзду з Туреччини.
Та в Курдистані в нас ще залишалась одна незавершена справа. Гора Немрут.



( далі про весняний похід на гору Богів )

оригінальний запис тут: http://www.in-love-travel.com/turkey/nemrut-gora-bogiv/

Всі, з ким ми балакали про наші плани відвідати Мардин, відразу ж на словах продовжували наш маршрут до Хасанкейфа, немов це було щось, що само собою розуміється.
Звісно ж про Хасанкейф ми нічого не знали, тож лише кивали головою: так-так, аякже. Звучала ця назва як англійська Hasan cave - печера Хасана. Хто такий Хасан? Й гадки не маю! Оскільки ім’я арабське, мабуть один з послідовників пророка Мухамеда. Проте гугл на запит Hasan cave не видавав нічого путнього. Тож на запитання, чи їдемо ми в Хасанкейф, й далі кивали: так-так, аякже! Хоч навіть не уявляли, де це.
Так було аж поки на карті я не помітив крихітне містечко Hasankeyf на березі Тігру. Оскільки воно було саме нам по дорозі, тепер ми могли твердо сказати: їдемо!

Отож після відвідин Мардина, про які ви можете прочитати тут, ми вирушили в Хасанкейф.


( багато про Хасанкейф і чому його скоро не буде )

Ось, оповитий легендами і освітлений весняним сонцем, перед нами вставав Мардин. З автостради місто нагадувало житло диких бджіл, з домами, схожими на маленькі коробочки сот, що щільно туляться одна до одного. А нагромадження цих малесеньких будиночків вкупі було схоже на вулик, що розсівся на пагорбі.




( Багато фотографій Мардина і розповідь моєї дружини )

З Ширнаку в Джізре ми повернулися ще засвітла, тому вирішили прогулятися й зацінити місцеві древності, які не встигли побачити зранку.


( про цікавинки Чізре, мусульманських жінок та приємні сюрпризи )

Сонце як для початку квітня пекло немилосердно, так і хотілось зануритись в смарагдову прохолоду Євфрату (вода тут і справді смарагдового кольору), та це бажання випаровувалось при першому ж зануренню пальців в весняну крижану річку.


( далі євфратські краєвиди й розповідь )

Наш шлях пролягав на схід до древнього арабського міста Мардин, й ось перед нами була перша перепона - Євфрат. До найближчих мостів через річку, як вгору так і вниз по течії, треба було пиляти сільськими дорогами кілометрів 40-50. Тож ми вирішили опробувати такий захоплюючий спосіб мандрівництва, як човностоп. Якщо добратись до Хельфеті - найближчого містечка по той бік річки, далі автостопити вже не проблема. Благо човнів тут достатньо - наш друг Ердал опісля ночівлі в нього вдома привіз нас на вже знайому нам пристань, де до нас знову підбігли вусаті дядьки з пропозиціями "бот тур". Дізнавшись, що в нас як і вчора "пара йок" - грошей нема, вони засмучені залишили нас напризволяще.
Проте "напризволяще" видалось не таким вже й поганим, коли під’їхала велика група лудей - чоловіків в костюмах з краватками й жінок в різнобарвних хустинах.
Прибулькці віразу ж замовили зо три десятки шампурів шиша, нагадаю, що шиш це такий турецький шашлик, й двома з них поділилися з нами. Виявилось, це вчителі з Ґазіантепа приїхали на пікнік. Працюють вони в приватній школі, де заняття починаються о 12 годині, тож перед заняттями вони вирішили здійснити вилазку на шиші (смішно звучить, правда ж?) й заодно помилуватися чудовою весняною природою з видом на Румкале.

Після споживання шишів вчителі почали організовано вантажитись на борт прогулянкового катера. На моє питання, чи їдуть вони в Хельфеті, і якщо так, чи можуть взяти нас із собою, вони дружно закивали головами:
- Евет! Хельфеті! Так! Так!
Тож ми швиденько забрали рюкзаки з Ердалової машини, тепло попрощалися й ступили на човен.

( Далі про мертве селище Савашан )

В Румкале ми їхати не збирались. Стандартний початок, правда ж? Та схоже, ви будете частенько зустрічати в наших постах про Курдистан.
Але якось за обідом, коли ми з нашим газіантепським другом Хасаном сиділи в ресторанчику й споживали шиш... ні-ні! Не треба сміятися! Шиш - це той же шашлик тільки турецький. Шиш можна приготувати практично з будь-якої м’якої частини тварин: з різних видів м’яса окрім звісно ж свинини, з печінки, селезінки. Цю страву готують навіть з бичачих статевих органів, ми такий делікатес, щоправда, не пробували - Зіна на дану пропозицію відреагувала: "Вє-є-є! Ні-ні-ні!"
Найсмачніший - шиш з нирок. Це мабуть найсмачніша страва турецької кухні, принаймні з тих що ми перепробували. Рекомендую без жодних сумнівів!

Але повернемось до Румкале. Під час обіду наш друг каже:
- От не знаю куди податись на вихідні. Є два класні місця, не знаю яке обрати...
Тут ми й нашорошили вуха:
- Ану-ану! Що в тебе там за місця?

В цікавіше з двох ми й подалися наступного дня опісля відвідин музею мозаїк. Водій, якого ми застопили ще в межах міста, хоч обіцяв довести лише до автобану, довіз до самісінького Румкале, ще й нагодував по дорозі. Отакий класний дядько! Шлях там недалекий - всього 45 км, але місця досить безлюдні, машин практично немає...

Румкале -турецька назва. Арабською - Калат аль-Рум, курдською та вірменською - Хромкла. Проте в усіх варіантах назва означає одне й те ж - "Римська фортеця".
Знаходиться фортеця на вузькому скелястому півострові, який утворює річка Мерзімен, впадаючи в легендарний Євфрат.
Так-так! Саме Євфрат! Агов, любителі стародавньої історії! Хто з вас, сидячи з підручником за шкільною партою, не мріяв побувати в місцях, де зароджувалась цивілізація, й побачити на власні очі дві Великі річки - Тігр і Євфрат?
Я мріяв. Точно кажу. При чому піски Іраку мене не приваблювали, інша справа - гори Східної Туреччини! Саме тут, я уявляв, як вмию обличчя євфратською водою.
Ось він, могутній Євфрат, ліворуч. Огинаючи фортецю справа й утворюючи глибокий каньйон, в нього впадає колись невеличка річка Мерзімен.

Є лише одна невеличка проблемка: фортеця знаходиться на тому боці річки, й до неї не веде жодна дорога чи міст...

Далі читайте тут:http://www.in-love-travel.com/turkey/rumkale-rimskiy-zamok/

А тим часом gohatto_n дуже правильні речі пише.


Час апатії минув. Нема уже часу махати віртуальними вилами в інтернеті і нарікати на життя. Треба збагнути, що ми виросли у країні, де нас було привчено перекладати відповідальність на когось. На Сталіна, на партію, на погані кліматичні умови. На будь-що, тільки не на самих себе. Зараз ми перекладаємо відповідальність на погану владу, на "не таких" виборців... Але найгірше те, що відповідальність ми перекладаємо на поразку Помаранчевої революції. Мовляв, от тоді я був свідомий! Але все виявилося даремно! І тепер всі спроби - даремні! А отже, сенсу ставати свідомим нема! Буду апатичним та аполітичним!
Друзі, це - найхибніший висновок і найхибніший урок. Коли дитина починає ходити, вона сотню раз впаде, перш, ніж ступить впевнено. Ми раз упали. Але це не означає, що тепер ми маємо довіку лежати і дивитися, як чужі нам люди, загарбники цієї землі, нищать культурну спадщину, обкрадають людей, загноюють школи, внз, медицину, вводять хабарницькі податки, які аж ніяк не впливають на функціювання країни, захоплюють будь-який бізнес, якому вдається стати на ноги, душать малий бізнес у зародку... Наша країна хвора. Вона хвора від голови і до ніг. У неї уражений мозок та органи. В ній сидить вірус. З вірусом дуже важко боротися. Пора активізувати імунітет. І не важливо, що на цій агітці написано про Андріївський узвіз. Ви ж розумієте, що справа не у Андріївському узвозі? Туди можна підставити і перекреслити червоним будь-що. Що б ви не взяли у цій країні, вдумайтеся лише, БУДЬ-ЩО!!! - і ви виявите, що воно нищиться, паплюжиться, руйнується! Покращення може не торкнулося вас особисто, але воно торкнулося когось із ваших друзів, і воно дихає вам у потилицю. І завтра воно прийде і у ваше життя.
Не важливо, яку політичну силу ви підтримуєте. Ця акція організовується волонтерами. І вами. Кожним з нас. Не думайте, що ХТОСЬ прийде на акцію. На акцію маєте прийти ОСОБИСТО ВИ. Це ваша особиста відповідальність. Бюджетник ви чи підприємець, російськомовний чи україномовний, підтримуєте ви нищення будівель в центрі Києва чи засуджуєте, цікавить вас Узвіз чи не цікавить. Ми маємо активізувати імунну систему країни і виригнути геть цей вірус.
Я закликаю вас: прийдіть на мітинг. Приведіть з собою хоча б п'ять інших людей: батьків, братів, друзів, коханих. Ми не маємо право бути байдужими чи аполітичними (і під цим я не маю на увазі підтримання когось з політиків), тому що це країна, у якій виростають наші діти.

Ми повинні стати на ноги і піти! Наша дитина уже 20-ть років вчиться ходити! Її ЧАС НАСТАВ.




Сам я щоправда не прийду.. далеченько від Тбілісі буде. Але з написаним повністю згоден. отаке

Як ви вже мабуть знаєте, а може й не здогадуєтесь, тиждень тому ми залишили наш облюбований прихисток в Каші неподалік Анталії й вирушили на схід в Курдистан. Дорога далека - більше тисячі кілометрів, а дорога змійкою крутиться поміж горами й морем. Тож ніч застала нас на півдорозі - в Анамурі. Останній водій, банкір, що за його словами ненавидить гроші, довіз нас туди вже вночі. Після довгого пояснення що ми не спимо ні в готелях, ні в хостелах, ні в кемпінгах, він висадив нас в парку на набережній зі словами "фрі кампінг аріа" (халявний кемпінг). Тепло попрощавшись, мипоставили намет за п’ять метрів від пляжу й поснули сном праведників під ритмічний шум хвиль.

Анамур відомий своїми бананами, класними пляжами та давньою фортецею . Це місто одне з найгарячіших в Туреччині, і цей факт в купі з високою вологістю дозволяє вирощувати банани. І все ж тут не Африка, зиму ці чудові плоди не пережили б, тому банани саджають або в величезних скляних теплицях, або замотують грона з плодами в такі собі поліетиленові кокони. На жаль бананові плантації ми бачили лише з вікна машини, тому жодної фотографії вам не покажемо.

Інша справа - фортеця. Знаходиться вона на березі поруч з безлюдними пляжами, чим ми й скористались, вдосталь накупавшись голяка.




Далі про Анамурський замок читайте на http://www.in-love-travel.com/turkey/anamur-cherepashachiy-zamok/